Експеримент

Років із дванадцяти батько почав привчати мене до купання у холодній воді. Восени ми із ним щодня ходили на берег озера Тельбін на Березняках у Києві, де я виріс, і купалися аж до приморозків - десь до початку листопада. З того часу я це діло полюбляю, хоча й без фанатизму - плаваю у Дніпрі до середини жовтня. Добре тонізує й чистить мізки.

Отож, цієї суботи поїхав я на Гідропарк, купатися. Зайшов до вагону метро на станції Лівобережна, одразу ж, за звичкою, зірвав велику рекламну наліпку зі скла дверей над написом «Не притулятися», бо вона заважає дивитися у вікно, й поїхав. Але цього разу споглядати осінні пейзажі берегів Дніпра не довелося. Наліпка нахабної рекламної агенції постраждала даремно.

За мною до вагону зайшов хлопчина зі скрипкою. Він частенько трапляється мені у підземці. За звичай вуличний музика грає мелодії із популярних телесеріалів. А от на День незалежності його скрипка вигравала «Гава наґіла». Проте цього разу, саме на хасидський новий рік підліток грав мелодію «Ніч яка місячна» - неусвідомлений баланс політкоректності.  

Я помітив, що до торбинки для грошей, причепленої до паска музики, свої гривні кидало більше пасажирів, ніж це буває завжди. Пройшовши за скрипалем до кінця вагону, я разом із ним вийшов на платформі станції «Гідропарк». Трохи розпитав музику про те, за які мелодії ліпше платять. За його словами - за українські ліпше.

Повертаючись тим самим шляхом назад, я знову у метро натрапив на музику. Цього разу гітариста. Він грав пісню дуету «Світязь» й гурту «Тартак» «Ні я не ту кохав». Й так само пасажири не шкодували грошей. На платформі «Лівобережна» я запропонував молодому чоловікові поставити такий експеримент: на перегоні «Лівобережна»-«Дарниця» він співає російську пісню, «Дарниця»-«Чернігівська» - українську, «Чернігівська»-«Лісова» - російську. Потім рахуємо гроші з кожного вагону окремо і я подвоюю його загальний заробіток. В реальності все вийшло дещо складнішим, бо виявляється між музиками й продавцями у вагонах існує доволі жорсткий розподіл часу й потягів для роботи. Але головну умову ми витримали: чотири переїзди, чотири пісні - дві наші й дві російські.

За перший переїзд ми порахували той, що було здійснено між «Гідропарком» та «Лівобережною». Разом з Вакарчуком мій новий знайомий (назвемо його Андрієм) заробив на цьому переїзді одинадцять гривень - нормально, за його словами. На другому він співав «Ночь і тішина» з якогось серіалу - чотири гривні. Потім знову «Ні, я не ту кохав» - сімнадцять, але цей випадок нетиповий, бо якийсь нетверезий чолов’яга укинув до торбинки червінця. І знову «Ночь...» - три гривні. За словами Андрія на українські мелодії пасажир реагує таки ліпше. Це стосується і випадків, коли продавці усіляких дрібниць збувають у вагонах свій крам.

Про цей експеримент я розповів своєму партнерові Сергієві Дацюку. Його коментар був таким. Люди, підсвідомо відчуваючи вторинність української мови і українства у сучасному світі, усвідомлюють, що вони будуть втрачені й вже наперед ностальґують за цією неминучою втратою.